Віко, твоя історія в компанії почалася ще тоді, коли «Аврора» не була «Авророю». Розкажи про початок своєї кар’єри.
Все сталося випадково. Я почула, що в Полтаві відкривається магазин «Хватай», і мені стало просто цікаво: що ж там продають? Я працювала неподалік і щоранку, ідучи на роботу, заходила подивитися на новинки. Згодом знайома запропонувала підзаробити, бо персонал ще не був набраний. Так я і залишилася. Пам’ятаю, як прийшла на стажування: ми з колегою стояли й дивилися одна на одну, бо кожна сподівалася, що вчити буде інша. З інструментів у нас були лише калькулятор і пакети. Але ми не губилися, вміли заохотити кожного.
На початку магазини відкривались дуже швидко. Як ти гадаєш, звідки в команди така наснага і бажання відкривати нові й нові магазини?
У нас горіли очі! Коли в Полтаву, на Куйбишева, відкривали чергову точку, стелажі завезли ввечері, і ми за ніч розставили весь товар і зробили викладку. Ми не сприймали це як важку працю – це був драйв. Дивно, але ми навіть не думали про конкуренцію між магазинами всередині мережі.
Навпаки, ми рекламували клієнтам точки одна одної: «Сходіть ще на Куйбишева, там теж цікаво!». А ввечері збиралися всі разом у «сотому» магазині, обговорювали продажі та обмінювалися товаром. Якщо у когось товар «стояв», а в іншого «летів», ми просто мінялися залишками. Ми самі створювали свої правила гри, і в цьому була неймовірна сила.
«Аврора» на старті – це була дуже «затишна» маленька компанія. Чи сумуєш ти за тим часом?
То був особливий час. Магазин справді нагадував домівку. Нашими постійними клієнтами були бабусі й дідусі, яким часто просто не вистачало спілкування. Ми стали для них «віддушиною»: вислуховували їхні історії, знали все про їхнє життя. Вони могли прийти, нічого не купити, просто поговорити, а наступного дня привести за собою весь під’їзд подруг.
Ми працювали в червоних галстуках, і це був наш символ. Нас впізнавали навіть у вихідні на вулиці й одразу питали: «А де ж галстук?». Ця відданість і теплота клієнтів створювали відчуття, що ми робимо щось набагато більше, ніж просто торгівля. Це була сім’я, де кожен знав кожного
У який момент ти відчула, що компанія «вибухнула» у рості й перетворилася на потужну систему?
Усе відбувалося на неймовірних швидкостях. Спочатку ми відкривали Полтаву, потім була Охтирка, а коли відкривали 15-й магазин у Дніпрі – я вперше усвідомила масштаб. Пам’ятаю, як о 5-й ранку мене забирала вантажівка з товаром, ми їхали, весь день робили викладку, навчали персонал, а о 22:00 Лев каже: «Ну, їдемо додому, бо зранку вже інший об’єкт». Ми спали в машині, притулившись один до одного, а зранку вже знову були на роботі.
Але справжній «перелом» у свідомості стався років два тому на моєму першому Lean Summit. Я побачила нове життя компанії: багато молодих, креативних людей, які не бояться висловлювати думку та брати відповідальність. Я подивилася на них і подумала: «Ого, як ми виросли!». Тоді я зрозуміла, що підхід змінився повністю: тепер це про ефективність, прорахунки та розвиток лідерів, які вчаться на своїх помилках і роблять нас сильнішими.
Зміна напрямку з ревізійної комісії в Службу безпеки (СБ) – це серйозний виклик. Чи було страшно йти в професію, де панують стереотипи про «силові структури» та «чоловічу роботу»?
Це був свідомий крок, хоча на початку я не до кінця розуміла, куди йду. Відділ СБ тоді тільки формувався, процеси не були вибудувані. Навколо мене були люди з досвідом у правоохоронних органах – зовсім інший світ.
Чи було страшно? Швидше, було відчуття виклику. Навіть близькі тривалий час не знали, чим саме я займаюся – це було питанням безпеки та моїм особистим рішенням. Я багато слухала, спостерігала за розборами ситуацій і поступово адаптувалася. Це середовище навчило мене закривати емоції «на замок» коли того вимагає справа, і приймати рішення навіть тоді, коли спочатку немає готових відповідей.
Тобі доводилося буквально «складати іспити» на компетентність перед чоловіками-партнерами. Як ти виборювала свою повагу і що радили б жінкам, які бояться йти в СБ сьогодні?
На початку мене справді не сприймали серйозно лише тому, що я жінка. Під час переговорів з охоронними компаніями я бачила скепсис в очах чоловіків з великим досвідом. Тому я готувалася до зустрічей втричі ретельніше: вивчала технічне обладнання, сценарії розслідувань, проговорювала вголос майбутні відповіді на складні запитання. Я не вмію здаватися, і крапка.
Коли після таких «екзаменів» приходила повага та вибачення – це була моя маленька перемога. Жінкам, які хочуть спробувати себе в цій сфері, я раджу: ніколи не сумнівайтеся в собі. Ми нічим не поступаємося чоловікам у професійності. Різниця не в статі, а в готовності брати відповідальність. Якщо вам складно – проживіть емоції наодинці, а до людей виходьте з піднятою головою.
Відповідальність керівника – це завжди про людей. Як ти переживаєш моменти, коли колеги йдуть далі, і що допомагає тобі не показувати команді власну втому чи сумніви?
Відповідальність зі мною зі школи – я завжди була старостою. Але відповідати за команду – це інше. Це про те, щоб вони в тобі не розчарувалися. Навіть якщо я спіткнулася або результат не такий, як очікувала, я не маю права транслювати це команді. Моє завдання – надихнути їх іти далі.
Коли люди з моєї команди зростають і йдуть на вищі посади в інші напрямки – мені і шкода, бо я вклала в них душу, і водночас я неймовірно за них рада. Це означає, що я, як керівник, спрацювала правильно. Звільнення людей – це завжди болісно, особливо коли знаєш реальний підтекст ситуації. Але це також досвід, який вчить бачити свої помилки і ставати сильнішою.
Ти сказала фразу «Я не вмію здаватися, і крапка». Звідки у тебе цей внутрішній стрижень і де ти береш ресурс на паузу, щоб не вигорати?
Я просто не люблю програвати. Цей драйв ішов зі мною крізь роки – і в магазині, і в СБ. Я йду напролом, доки не побачу результат. Якщо мені не наведуть чітких аргументів, що обраний шлях помилковий – я не зупинюся. Звісно, я розумію, що ресурси не безмежні, мені не 20 років, і втому неможливо ігнорувати. Коли відчуваю, що вигорання близько, я дозволяю собі взяти невелику паузу, щоб розібратися в собі, перегрупувати думки. Але ця пауза – лише для того, щоб знову зробити крок вперед.
Це мій характер: я можу визнати поразку, лише якщо вона обґрунтована, але здатися без бою – це не про мене.
Ти бачила Аврору різною. Що сьогодні викликає у тебе найбільшу гордість, коли ти заходиш у сучасний магазин?
Я пишаюся тим, що ми створили доступність. Що будь-яка людина, незалежно від бюджету, може зайти до нас і отримати задоволення від покупки. Але найбільше мене надихають люди. Посаду прикрашає не статус, а ставлення до справи. Я щиро поважаю працю кожного колеги, бо саме люди наповнюють ці стіни змістом. Також я у захваті від нашого керівництва – вони молоді, креативні та відкриті. Вони дають можливість кожному зростати разом із компанією, і цей сучасний підхід до управління робить «Аврору» особливою. Ми стали мережею, яка відповідає потребам кожного, не втрачаючи при цьому своєї душі.
Компанія активно підтримує ветеранів та людей з інвалідністю, адаптує простори та впроваджує безбар’єрність. Чому для тебе важливо, що бізнес не втрачає людяності, попри жорсткий фокус на ефективність?
Для мене це і є головним показником сили. Справжній успіх – це не лише цифри у звітах, а те, як компанія ставиться до людей у найважчі часи. «Аврора» не відвертається від складних питань: ми створюємо умови для співробітників з інвалідністю, ми простягаємо руку допомоги тим, хто пройшов війну. Це бізнес із людським обличчям. Ми вчимося бути корисними суспільству не на словах, а через конкретні рішення – від адаптації магазинів до реальної підтримки ветеранів. Це дає впевненість у завтрашньому дні й розуміння, що ми працюємо у правильному місці.
І насамкінець закінчи речення: «Для мене Аврора – це...»
Це комфорт, спокій і впевненість. Це вдячність за те, що я є частиною компанії, яка вміє чути та задовольняти потреби кожної людини.
